http://poradumo.pp.ua

Online Журнал-Світ порад.
Головна сторінка
» » Розповіді про тата для школярів

Розповіді про тата для школярів

Оповідання для дітей про тата


Головні герої цих історій - папи. Це смішні і цікаві розповіді про сім'ю, про родинні взаємини, про те, що з татом завжди дітям цікаво і весело.

Віктор Голявкин. Гора


Ми зійшли з поїзда. Батько відразу зняв з лиж чохли, розпірки, затискачі, залишав все свій рюкзак, закинув рюкзак за плечі, став на лижі і поїхав що є сечі вдалину. Я не очікував від нього такої прудкості.
Я озирнувся навколо: кругом сніг, чорний ліс на обрії, й хмари на небі. Ніякої дороги тут немає, крім залізниці. Я зрозумів: тут людина без лиж, як без рук. Я ще возився з кріпленнями, а коли нарешті їх переміг, то батьківська спина з рюкзаком була вже далеко. От тепер почнеться: він весь час попереду, а я весь час позаду.
Зараз я його наздожену. Скоро я перестав бачити ліс на обрії, й хмари на небі, я бачив тільки дві смуги лижного сліду під ногами та зрідка взглядивал, як батьківська спина маячить все далі і далі.
Я пер вперед щосили, чимдуж махал палицями, спотикався, вставав - не впадав у відчай. За мною ніхто не йшов, не їхав, я нікому не повинен поступатися дорогу, ніхто не бачить, як погано я кочуся на лижах. Я котився вперед і весь час падав. Нехай батько не думає, що мене треба чекати, нехай іде вперед без зупинки - дожену ж я його врешті-решт!
Розповіді про тата для школярів

А він мчав як божевільний і не думав зупинятися. Невже він і не втомиться?
Я вже перестав спотикатися. Кочуся як по маслу. А він все далі і далі.
«Ну, - думаю, - як же так можна? Разом прийшли, а він все попереду і попереду, а я все ззаду та ззаду». Тут моторчик у мене всередині ніби включився. Я розвертаюся і навмисне їжу у зворотний бік. Він озирнеться, мене не побачить або побачить, що я йду не в ту сторону, і тоді, можливо, зупиниться. Зрідка оглядаючись, бачу, він розвернувся і став до мене наближатися. Ось тепер я ПОПЕРЕДУ, а він ззаду.
Нарешті він мене наздоганяє, а я йому кажу:
- Фізкульт-привіт!
- А чому ти туди їдеш?
- А чому ти туди їдеш?
- Вибач, Славік, - каже тато, - я тебе зовсім загнав. Захопився. Ти запарився. Від тебе пар стовпом іде. Треба охолонути.
Сам він, по-моєму, втомився, а на мене звалює.
- Відпочинемо, - кажу, - якщо ти втомився.
- Взагалі-то, треба їхати в ту сторону, там саме цікаве.
Їдемо в ту сторону. Скоро перед нами показалася велика гора і озеро, вкрите снігом. Далі їхати начебто нікуди, напевно, зараз повернемо назад.
Але батько говорить:
- Це моя улюблена гора. Правда красива? Ти не знаходиш?
- Ну і що? Гора як гора.
- Та це зовсім не гора, а горушка.
Я глянув ще раз: страшна гора, мені здалося.
- Нічого собі, майже до самого неба!
- Вона тут робить пейзаж, ти не знаходиш? - каже батько.
- Взагалі-то, хороший краєвид, - кажу.
- Візьмемо цю горушку штурмом? Не спасуешь?
- Що ти, - кажу, - хіба на неї видряпуєшся? Так якщо я на неї і залізу, а як сльозу потім? Ти жартуєш? Сам, якщо хочеш, лізь. Я тебе внизу почекаю.
Дивлюся: він як божевільний - що це з ним? - вскочив, розставив лижі в різні сторони і поліз на цю саму свою «горушку».
- Роби, як я! - кричить. - Чуєш? Уперед, гайда!
- Я потім, потім - кажу.
- Та ти жартуєш, яке «потім»! Вряди - годи дійшли до гори. Хто може знати, що буде потім. Давай, давай! А ну, тисни за мною!
- Навіщо мені лізти туди? - кажу.
- Побачимо з висоти на околиці.
- Добре тобі говорити. Невже не розумієш: гора-то величезна, а я маленький.
- Є скільки завгодно маленьких, які краще великих катаються з величезних гір.
- Де вони? Ти їх мені покажи. - Між іншим, добре, що тут немає сторонніх, ніхто не бачить, як я боюся.
Неохоче я спробував так само, як він, розставити лижі. Вони відразу покотилися назад, а я впав долілиць носом у сніг. Спробуй тепер встань з цими лижами. Лижі встати заважають. От якщо б їх не було, одразу б піднявся, а тепер мучся
А він підстрибом шпарить, йому хоч би що. Навіть не помічає, як мені лижі заважають. Він обернувся і мені кричить:
- У тебе «ялинкою» не виходить? А ти «драбинкою» спробуй. - І показує мені, як боком спочатку одну лижу ставити, потім іншу.
Абияк «драбинкою» видираюсь. Палиці заважають, лижі, то ноги заплітаються. Відчуваю: і шапка, куртка заважають - все мені заважає. Не витримую й падаю. І лежу. І вставати більше не буду. Проклята гора мені попалася на дорозі. І навіщо треба на неї залазити? Каталися б поруч, туди та назад, потім додому б спокійно пішли. А то «давай, давай»
- Вставай! - кричить батько. - Ти що завалився?
- Я, може, хочу полежати. Чого ти до мене пристаешь?
- Знайшов місце лежати! Навіщо тобі лежати?
- Втомився. Відпочити хочу.
- Від чого тобі відпочивати? Ти ж до верху не добрався.
- Полежати, чи що, не можна, хвилин десять або п'ятнадцять.
- Десять або п'ятнадцять? Це ж ціла вічність. Ти застудишся смерть за цей час. Я за тебе відповідаю. Ти застудитися хочеш захворіти?
- Що ти до мене причепився?
- Неввічливо зі мною розмовляєш.
- А я злий!
- Ну тоді ладно
- Дай полежати
- Полеж одну хвилину. Ти, поки лежиш, відпочивай не як дурень, а зберися з силами, зосередься. І відразу давай сюди.
- Знову ти зі своїм «давай, давай»!
- Ти лаєшся, сили даремно витрачаєш. Ти мовчки лежи і з силами збирайся.
- Якщо б мені навіщо-небудь треба було, я б зібрався. А просто так мені не хочеться.
- Ну знаєш, - каже батько, - всяке діло сам собі вибираєш і сам вирішуєш, треба воно тобі чи ні. Всяке діло без тебе обійдеться, а ти без діла навряд чи. На гору, між іншим, влазять цілком добровільно. Не хочеш - не треба. Сиди внизу.
- Добровільно, - кажу, - я можу. Це слово мені подобається.
Встаю і лізу вище.
Він із задоволенням повз пронісся і вже знову мене наздоганяє.
- Чудово! Відмінно! Молодець! - репетує. - Випередити мене можеш?
- Можу. Думаєш, ти один на гору можеш залізти?
Небагато вже лишилось, але зате саме круте місце.
Я знову падаю, але відразу ж встаю, поки він «давай, давай» знову не заласм.
Батько заліз нагору і палку мені простягає, щоб я за неї схопився. І от стоїмо з ним поруч нагорі. І мовчимо. Нічого не скажеш: гору здолали.
- Який вигляд! - каже тато.
- Гарний краєвид, - кажу.
- Та що ти кажеш без всякого натхнення? Ніякої поваги до висоті. Помічаєш, як багато видно з висоти, горизонт розсунувся, панорама перед поглядом Відчуваєш, що таке висота?
- Так що я повинен робити, врешті-решт? - кажу.
- Як що? Покотили тепер вниз з гори.
- От ще що вигадав!
- Невже ти збираєшся на цій верхівці стирчати?
Він відштовхнувся і - вниз. Ось зараз впаде з розмахом, не буде до мене тоді приставати.
Розповіді про тата для школярів

На небі саме сонце виглянуло, і сніг на схилі заблищав. Батько був уже внизу, на самій середині озера. Він махав мені палицями і радів, що не впав, хоча мені цього хотілося. Він вабив мене до себе, а я не міг стронуться з місця. Я ніби приріс до цієї гори і боявся поворухнутися. Якщо пошевелюсь, одразу впаду. Досить з мене цих падінь. Легко, чи що, без кінця падати. Я думав, похід - це просто ходиш собі і все. А потім назад додому приходиш і всім кажеш, що в поході побував.
Бач распригался, як маленький. Ще мене вниз переманює. Нічого не вийде. Нікуди я звідси не піду. Якби ще лиж не було, я б пішки як-небудь з цієї жахливої гори спустився, поки світло.
Вічно щось заважає людині. Наприклад, зараз мені лижі заважають!
- Ех, добре! - кричить мій тато і вже знову «ялинкою» наверх до мене підбирається. Він, напевно, приїхав сюди показати мені, як він здорово на лижах катається.
- Нічого хорошого не бачу, - кажу.
- Зараз побачиш, - каже.
- Нічого не бачу, нічого не хочу, не підходь до мене, чуєш?
[b] Сторінки: [/b] 1 2 3
of your page -->

Популярні поради

загрузка...